Александр Хаджи

Придністровське дитинство та юність

Звуть мене Хаджи Олександр Іванович. Народився я 9 травня 1979 року в Молдові, на території сьогоднішнього Придністров’я. Навчався в середній школі, закінчив дев’ятирічку. З дитинства я професійно займався боротьбою, дзюдо (приймав участь в олімпіадах) і паралельно грав у баскетбольній команді (наша баскетбольна команда була навіть чемпіоном Молдови), а також займав першість з боротьби – був чемпіоном серед юнаків.

У 1994 році, коли поступив у коледж імені Фрунзе, спорт довелося закинути, оскільки часу на нього не залишалось. В цей веселий час я працював, до того ж доволі довго, ді-джеєм у сільському домі культури, був «керівником дискотеки». У 1998 році я закінчив коледж і через рік поступив у державний університет ім. Т.Г.Шевченка на факультет механізації по спеціальності «механізація сільського господарства».

Коледж я закінчив із червоним дипломом, в університеті зовсім трішки до нього не вистачило, але і там і там я постійно був старостою, тож учитися було досить весело. Уже в університеті, коли мені було 20 років, я випадково почав займатися кавою. Привів мене в цю сферу мій товариш іще з секції боротьби як технічного спеціаліста з обслуговування кавамашин. Це були таблеткові кавамашини, що потребували ремонту.

Я зайнявся ремонтом, поступово це стало більш-менш постійною справою, після чого я почав уже достатньо тісно займатися кавою, а конкретно її поставками в Молдавію. Каву ми возили з України, у нас був поставщик, що привозив ще італійську «Lavazza», а не польську як зараз. Кава була досить хорошою, але ми працювали не лише з нею, тому я знайомий практично з усіма брендами, представленими в Україні.

Кавовий шлях

В певний момент ми почали співпрацювати з одеською компанією «Барвей», у якої був бренд «Bristot». Їх директором був наш колишній земляк. Ми почали досить тісно співпрацювати, я часто бував в Одесі, приїжджав у Київ. Ми робили все на суцільному ентузіазмі й були мало не єдиними в нашому регіоні, хто просував каву еспресо.

Поступово ми перейшли з таблеткових кавамашин на побутові кавові автомати типу Saeco. Інших кавамашин не було – були ті, які залишились від радянських часів, але я до них узагалі підходити боявся. Я був більше орієнтований на технічну підтримку, а мій товариш займався комерційним напрямком. Ми вдвох довго розвивали цю справу в своєму регіоні, але з часом я зрозумів, що через відсутність конкуренції не росту.

На той час кава стала мало не єдиним джерелом мого прибутку, і я розумів, що потрібно рости, а єдина для цього можливість – переїхати хоча б на деякий час в дружню нам державу Україну, повчитися в сусідів, які були вже достатньо розвинені в цьому плані.

Росія була далеко – не було бажання так далеко їхати, і я постійно приїжджав в Одесу, розмовляв із тим нашим земляком, з приводу того, щоб переїхати до них хоча б на сезон. В той час він уже пішов з компанії «Барвей», сама компанія поступово щезла з ринку, а сам земляк працював з новим брендом «Musetti». Компанія, що представляла цю торгову марку в Україні, називалась «Філософія».

«Філософія» розвитку

В один прекрасний момент, коли я приїхав до них по чисто технічним питанням, виявилось, що один із техніків, якого я добре знав, збирався йти. Я підійшов з питанням, чи не потрібен їм технічний спеціаліст. Це було дуже доречно і мене з радістю прийняли. Вже в жовтні 2005 року я переїхав в Одесу і став співробітником компанії «Філософія».

Впродовж року я достатньо швидко зумів заробити собі авторитет серед співробітників і в очах керівництва компанії, тому що досить активно займався розвитком технічного відділу: побудував сервісний центр і зробив майстерню. Пропрацював я так близько року, а потім керівництво компанії запросило мене до Львова, відкривати філіал.

Я переїхав у Львів, пробув там також близько року, досить успішно займався розвитком бренду, після чого мене перевели в Київ, де на той момент знаходився центральний офіс. Там я продовжував працювати технічним спеціалістом, але також виступав і в ролі бариста (навички бариста почав опановувати ще в Одесі, а продовжив і закріпив у Львові).

Конфлікт інтересів

У компанії вже був свій бренд-бариста – перший чемпіон України, Дмитро Скляренко. Багато важливого і корисного почерпнув я і в нього, але більшість знань, які в мене на сьогоднішній день є – досвід, отриманий самостійно. Я ніколи не закінчував курсів бариста й ніде не навчався. Звичайно, спілкуючись у кавовій тусовці України, я також почерпнув для себе багато корисного: щось побачив, щось запитав. Але, в основному, все це досвід, накопичений мною.

Але досвід досвідом, а розвиватися мені не давали. Компанія, маючи вже досить іменитого бренд-бариста, не вважала за потрібне вкладатися ще в когось. Він зайняв перше місце на Всеукраїнському чемпіонаті і з того часу більше в них участі не приймав, але їздив на виставки по всьому світу. А в тому, щоб просувати ще когось компанія не бачила сенсу. В тому числі не було сенсу допускати інших до участі в чемпіонатах.

Я – людина достатньо амбітна, як виявилось. І в якийсь момент я почав переростати компанію. Вона була досить маленька, можна сказати, сімейна, і я перестав поміщатися в її рамках. Мабуть, на той момент стало великою помилкою перевести мене в Київ, тому що на той час я вже напрацював достатньо серйозний досвід.

А оскільки за освітою я інженер, то був досить непоганим технічним спеціалістом і до того ж на той момент я почав розвиватись і як бариста. Ми з Дмитром Скляренком почали конкурувати, в якийсь момент почали виникати протиріччя. У мене був свій погляд на те, як повинна бути побудована робота і, ясна річ, що це викликало досить конфліктні ситуації.

Закулісся чемпіонатів

Я кілька разів просив у керівництва дозволу прийняти участь в чемпіонатах, але мене не допустили. Чому? Тому що в компанії вже був бренд-бариста. Я тоді ще не був відомим, але все рівно був на виду: ходив по ресторанах, ремонтував обладнання, проводив дегустації й люди знали, що я – співробітник компанії «Філософія».

Якби я, Боже борони, чогось там би не зайняв, це опустило б рейтинг компанії в очах конкурентів на ринку. Тому з їх боку був страх втратити авторитет. Навіть Дмитро виступав лише один раз, а після своєї перемоги більше цього не робив. На всі наступні чемпіонати він їздив лише як один із організаторів.

У 2007 році я пішов їм наперекір і вийшов просто сам від себе, а не від компанії. Це викликало величезний скандал, особливо, враховуючи той момент, що все керівництво компанії (і, відповідно, моє) сиділо в суддівстві. Зрозуміло, що мені це загрожувало неприємними наслідками.

Власниця компанії була одним із національних суддів, а на той момент ще й єдиним сертифікованим суддею. Останньої миті, коли вони дізналися, що я приймаю участь в чемпіонаті, трапився гучний скандал, але, тим не менше, я вийшов, незважаючи на погрози, виступив і став бронзовим призером.

На той момент я вже розумів, що якщо не зараз, то вже ніколи. І втрачати ще рік, шукати іншу роботу, щоб отримати можливість приймати участь в чемпіонаті я не міг. Тому поставив на карту все: звільнять так звільнять. Я розумів, що якщо добре постараюсь і займу призове місце, то, навіть, якщо мене й звільнять, я зможу потім вигідно себе продати.

По суті до чемпіонату я не готувався. Взагалі. Я просто відчував, що можу і повинен. Я вийшов і став бронзовим призером. Того ж 2007 року, я, вже без будь-яких перешкод, абсолютно легітимно вийшов на чемпіонат «Кава і алкоголь» і став срібним призером. На мій погляд суддівство було не зовсім об’єктивним, враховуючи, що чемпіонат проводився не національним координатором.

Вирішальна битва

2008 року я знову вирішив прийняти участь в чемпіонаті, на цей раз попередивши керівництво. Мені відповіли: «Приймеш участь – будеш звільнений». Я сказав: «Добре, буду звільнений». Тут я вже пішов на принцип, тому що на той момент мої стосунки з керівництвом значно ускладнилися. Або, скоріше, вичерпались. Я вже значно переріс компанію, розумів, що потрібно рухатися далі, але поки що не розумів як.

Ось я і вирішив, що не потрібно втрачати такої нагоди, але цього разу скандал був ще більш серйозним, і я розумів, що дороги назад не буде. Взагалі. Більше того, мені пригрозили, що оскільки моє керівництво (вже фактично колишнє) буде в суддівстві, у мене немає шансів вийти навіть у фінал. Вони добре постараються, в фінал я не ввійде, тому розраховувати мені немає на що.

На той час у мене вже було кілька цікавих пропозицій, щоб розвиватися і йти далі. Стати першим в цій компанії шансів у мене не було, а бути постійно другим мені було нецікаво. Тому я твердо вирішив: навіть якщо мене звільнять – я все рівно вийду. Це дратувало моє керівництво: вони розуміли, що зупинити мене неможливо і дуже злилися.

Вийшов я сам, на свій страх і ризик. Ще коли я займався спортом, то постійно прагнув до кращого результату і завжди його досягав. Була також і підтримка друзів, які сказали, що в будь-якому разі для мене важливо прийняти участь і намагатися показати себе, тому що залишатися в цій компанії надалі не мало сенсу.

В результаті я став національним чемпіоном. Моїм основним суперником був, як завжди, Руслан Якубов, який на той момент, на жаль, уже втретє ставав срібним призером. Після того як він одного разу став чемпіоном, йому постійно не щастить – завжди хтось його обходить.

Головним суддею був Хассе Аксельсон (Hasse Axelsson), якому я дуже вдячний: він дуже достойна людина, дуже об’єктивна і грамотна в плані суддівства і достатньо приємна в спілкуванні. Мабуть, на цьому Чемпіонаті повинна була бути присутня доля об’єктивності, тому я й переміг.

Різниця була, звичайно, всього лише в пів бала, що визвало дуже серйозне обурення з боку керівництва Якубова, тобто компанії «КофеІн». Вони намагалися оскаржити результат, кілька разів подавали апеляції, що негативно відобразилось на організаторі чемпіонату, компанії Ionia.

В результаті я отримав право представляти країну на чемпіонаті світу, але за якимось злим фатумом вийшло, що цей чемпіонат повинен був відбуватися в США. Іронія долі заключається в тому, що перший чемпіон, Дмитро Скляренко, теж повинен був їхати в Штати, але йому не дали візи і він так і не потрапив на чемпіонат світу, а замість нього поїхала абсолютно інша людина.

Життя під час кризи

І ось, одразу ж після чемпіонату гримнула криза. Я вже залишився без роботи, а нової ще не знайшов. І коли я звернувся до людей, які робили мені пропозиції, виявилось, що я їм уже нецікавий, тому що вони знаходяться в економічній невизначеності й бояться ризикувати і вкладати у щось гроші, тим паче, що криза виявилась досить серйозною й глибокою.

Стосовно поїздки, зі спонсорством тут вийшло досить цікаво, тому що млинок для кави Малкьоніг (Mahlkonig), який повинні були подарувати чемпіону, мені не дали. Мені пояснили, що млинок для кави не вручали з однієї простої причини: грошей немає – зараз криза, а навесні буде ще гірше. Тому млинок вони мені не подарують: продадуть його, а гроші, виручені з продажу, дадуть мені на поїздку.

Звісно ж, мені дуже хотілося мати Mahlkonig, але довелося погодитись. Я дуже вдячний спонсору, представнику Mahlkonig, який подзвонив буквально за кілька днів і офіційно запросив до себе в офіс. Це – компанія «ЧайКоффський», яка займається брендом «Хаусбренд» і є представниками Mahlkonig в Україні. Вони запросили мене й сказали: «Негоже, щоб у чемпіона не було млинка для кави» і подарували мені другий млинок. Мені було дуже приємно.

З цієї миті логічно було б почати готуватися до чемпіонату. Але, ясна річ, що компанія «Філософія», в якій я на той момент уже не працював, везти мене в США не збиралась, грошей на поїздку в мене не було і я зрозумів, що, в принципі, сподіватись на спонсорську підтримку не доводилось. Як сказав Ремінний: «Далі ти живеш за своїм планом: можеш їхати, можеш не їхати. Ніхто для тебе нічого робити не буде».

Американська (трагі)комедія

І ось, вийшло, що я теж повинен був їхати в Штати. Але якраз в лютому 2008 року почалась сумнозвісна економічна криза. Одразу після чемпіонату пропали всі пропозиції по роботі, а я, як Ви розумієте, на той момент уже був безробітним.

Спеціалісти з кризи говорили, що далі буде ще гірше, а їхати я повинен був навесні. Часу було мало, тому що в посольство США подавати документи потрібно мінімум за півроку, а я в лютому ще не мав на це права з тієї простої причини, що суд розглядав апеляцію з боку «КофеІну». Все це тягнулося до самої середини лютого, і тільки в другій половині лютого мені таки дозволили подавати документи.

Однією з найбільших складностей було те, що я абсолютно не знаю англійської. Просто ні слова. А потрібно ж, як мінімум, заповнити анкету. Документи я подав 24 лютого, в понеділок. А чемпіонат проводився вже 14 квітня. Часу на подачу документів в принципі не було. Зараз я розумію, що організатори розраховували, що мені просто не дадуть візу, тому навмисне затягували судовий процес.

Плюс до всього, я ще й не місцевий: у мене є українське громадянство, є український закордонний паспорт, але немає української прописки. Тобто я особа, скажемо так, трохи неофіційна. От вони й подумали: «Ну хто він? Без роду, без племені, ні майна, ні нерухомості, ні машини, ні дружини, ні дітей – хто дасть йому візу в США? Ніхто» Як не дивно, співбесіду мені призначили фактично одразу.

Я записався на неї в п’ятницю, а назначили мені на понеділок. А отже, до понеділка в мене повинен бути готовим пакет документів. Цей пакет документів складається з більш ніж двадцяти пунктів, з виписками з банка і т.д. і т.п. Звісно, ніяких виписок за вихідні ніхто мені не дав. Все, з чим я прийшов у посольство – це український закордонний паспорт, заповнена в електронному вигляді анкета й офіційне запрошення від SCAE. Це були всі документи, які я приніс на співбесіду.

Коли мене побачив офіцер, що приймає документи, він сказав, до того ж у досить грубій формі, щось на кшталт: «Що за ідіоти сюди ходять? Ви що, не розумієте, що таким як ви віз не дають?» Але я, тим не менше, вирішив дочекатися співбесіди. До того ж, що цікаво, мене всі агітували обов’язково надягнути костюм, краватку, щоб виглядати пристойно. На що я сказав: «В американське посольство в костюмі й краватці я не піду».

В результаті я прийшов у брудних драних джинсах, пошарпаному светрі, злегка неголений і трохи невиспаний на вигляд. Поспілкувався з досить кумедним рудим американцем (він добре розмовляв російською): він задавав ідіотські запитання, я давав такі ж ідіотські відповіді. Ось так ми поспілкувались, посміялись один над одним, пожартували, я розповів йому хто такі бариста і чим ми займаємось.

Насправді мені було байдуже, отримаю я візу чи ні. Я йшов по принципу, що це потрібно намагатися зробити й потрібно йти до кінця. І якщо мене зараз в посольстві зупинять, я просто не буду тратити нерви, час і гроші на підготовку до чемпіонату і взагалі на весь цей цирк, враховуючи, що мені від самого початку ставили палки в колеса.

Він поговорив зі мною хвилин десять, а тоді сказав: «Ну добре, їдь в Америку!» Я одразу й не зрозумів. Виявляється, мені дали візу. Я спробував уточнити в знайомих, чи може бути перегляд абощо, чи це попередній результат чи остаточний. Наступного дня, коли привезли мій паспорт ще більшим потрясінням було те, що мені дали мультивізу на п’ять років.

Це просто поклало всіх. Словом, коли я подзвонив організаторам і сказав, що мені дали візу і я готовий їхати, організатор був неприємно здивованим з чого я зробив висновок, що, в принципі, вони чекали, що мене зупинить посольство. До того ж, цікаво співпало, що на той момент почала розвалюватись компанія «Філософія», в якій я до того часу працював: пішла команда, впав авторитет – компанія розпалась.

Американська (трагі)комедія
(Частина 2)

Візу мені дали і я почав активно збиратися. Зрозуміло, що ніхто мене в цьому починанні не підтримував і допомогти-то, в принципі, ніхто не міг. Та й не хотів. Я сам бронював квитки, сам заповнював анкети для готелів, сам бронював готель – позичив купу грошей, вліз у борги, пакував валізи й поїхав у Штати. Один. Без знання мови.

Коли мені сказали, що я можу подавати документи, другою поганою новиною було те, що ніхто зі мною не поїде. Зазвичай з чемпіонами завжди їздили Ремінний і Шульженко, а тут: «…Криза, рік досить тяжкий, немає достатньої фінансової можливості…» На що я відповів, що, в такому випадку, хочу забрати свій спонсорський млинок для кави.

Виявляється, його до того часу ще не продали, тож його мені повернули. Таким чином у мене виявилося два Малкьоніг (Mahlkonig), а це було мінімальною гарантією, що хоча б частину витрат я зможу покрити. Адже борги потрібно якось віддавати, а не маючи роботи і зарплати це досить складно. Тим не менше, я полетів у Штати – поїздочка була досить веселою, я цю історію все-таки викладу на сайті SCAE і ще десь на форумі, але трохи пізніше.

Я приїхав у Штати, все досить благополучно закінчилось – навіть не знаючи мови, я зумів вижити в тих умовах. Дуже допомогли мені хлопці, естонська команда, особливо Хельге Рава, з яким я познайомився 2007 року на чемпіонаті «Кава і алкоголь», де він був головним суддею. Ця людина знає російську мову – він служив у радянській армії, тож йому довелося його вивчити. Я до сьогодні дуже вдячний цим людям – це було дуже благородно з їх боку, велике їм за це дякую.

Я зайняв 37-ме місце з 520х. мабуть, можна було б і краще, але існує негласний рейтинг, і Україна в цьому рейтингу знаходиться десь у третьому-четвертому десятку. В принципі, так і вийшло. Особисто я результатом задоволений, враховуючи, що я писав промову, вчив її, а в результаті виступив практично мовчки, встигнувши лише сказати привітання, а потім запнувся і, ясна річ, забув, що казати далі.

Але я спокійно виконав програму: у мене був найвищий бал з техніки у всьому чемпіонаті – більше шестидесяти п’яти балів із семидесяти семи. Це була найвища оцінка з техніки – вище не було ні в кого, навіть у чемпіонів. Тому 37-ме місце без знання мови, без підтримки і абсолютно один – непоганий результат. Головне, що я це зробив.

Окремо потішило моє самолюбство те, що я все-таки зробив це сам і нікому за це нічого не винен.

Повернення в Україну

Я повернувся в Україну, чого ніхто не очікував. Перше питання, яке мені задавали: «Чому ти повернувся?» Не те, щоб мене це дивувало, але трохи насторожувало. Всі чомусь були переконані, що я звідти не повернусь. Всі вважали, що раз я отримав такий шанс, потрібно було залишатися, але я не бачив у цьому сенсу.

Я повернувся. Ще до поїздки в мене була деяка конфронтація з Ремінним, але після того як я з’їздив, його ставлення до мене змінилось. У більшості людей ставлення до мене змінилось, тому що в їх очах це досить героїчний вчинок: для людини, яка не знає мови, поїхати в Штати і навіть непогано виступити.

Скажу чесно – нічого складного. Навіть сподобалось. Було страшно спочатку, але потім я включив логіку і зрозумів: якщо іноземці приїжджають сюди без знання російської, то чому я не можу поїхати туди без знання їх мови?

З роботою не складалося – її так і не було. Я перебивався, скажемо так, підніжним кормом, займався ремонтами обладнання як незалежний спеціаліст, адже я роблю це досить професійно: швидко і якісно. Ось такими разовими заробітками я й тримався на плаву.

З часом почало визрівати бажання чогось більшого. Ось ми з Олександром Луговським досить довго обговорювали різноманітні проекти. Він теж залишився без роботи і ми говорили про необхідність робити щось своє, а не працювати на когось. Врешті-решт відкрили компанію з дистриб’юції кави, а конкретно бренда «Buondi».

Нова справа

Попрацювавши з «Buondi», ми вже за досить короткий період часу почали говорити, що потрібно робити кофіпойнт такого плану як наша «Еспрессо-кімната». Наша концепція заключається в наступному: не потрібно намагатися вкладати шалену купу грошей в інтер’єри, приміщення і т.д.

Потрібно з мінімальними затратами давати максимально можливу якість. Тому що вкласти гроші в якусь нереально красиву кав’ярню і при цьому варити там за незрозумілого економічного підґрунтя (ціни) еспресо сумнівної якості, на мій погляд – не зовсім правильно.

Тому наша кофіпойнт – такий собі протест: ми вийшли з кавоваркою, стали практично на вулиці й почали варити хорошу каву, яка дійсно подобається людям. Люди приходять до нас, їм у нас подобається.

А ось як спосіб для заробітку грошей, то, на жаль, поки що це не приносить достатнього прибутку. Але, скажімо так, щоб почувати себе достатньо вільно – вистачає. Це все рівно гроші, все рівно спосіб заробітку. Крім того, ми бачимо для себе перспективу розвитку. А це головне.

Ще один чемпіонат

2010 року я теж виходив у чемпіонат. На жаль, показав далеко не кращий результат, на що були об’єктивні причини. З позаминулого року я почав виступати з власними сумішами: їх для мене смажили в Росії. Перші кілька разів усе було добре, але цього року щось пішло не так і суміш вийшла жахливою.

Я бачив це ще на етапі підготовки, розумів, що з цією кавою не можна виходити, але чомусь вперся рогами (зараз сам собі цього пояснити не можу), вирішив нічого не змінювати і виступати як є. В результаті я не ввійшов навіть у фінал, нічого не зайняв, зате зрозумів причину, усвідомив свою помилку.

Я вирішив, наскільки це можливо, поїхати вдруге на чемпіонат світу, вже в Лондон, але не просто так, а щоб допомогти чемпіону цього року, Анастасії Солопіхіній. На попередніх чемпіонатах у нас з нею були досить напружені стосунки, а зараз ми дуже добре спілкуємось.

Хотілося б допомогти не заради слави, щоб зламати тенденцію, що ніхто нікому не допомагає і не ділиться досвідом. Адже по суті кожен, хто їхав на чемпіонат світу – їхав з нуля. Йому ніхто нічого не розповідав: як воно було, як себе поводити, що відбувається на цьому чемпіонаті. Інформація була зовсім закритою.

Мені хотілося зламати цю тенденцію, для того, щоб досвід кожного наступного чемпіона сумувався з досвіду попередніх. Тільки тоді ми, мабуть, почнемо рости на чемпіонаті світу. А до того часу буде достатньо складно, тому що виходить: кожен наступний їде як вперше, всі починають з нуля. Хотілося б мені бути останнім таким чемпіоном, який їздив сам і робив щось сам. Повинна бути команда – її потрібно створювати. І я хочу внести хоча б маленьку часточку, створюючи цю традицію.

А що в душі?

Я не дарма працював ді-джеєм, тому що з дитинства дуже люблю музику і до цих пір слабо уявляю собі життя без неї. Інколи навіть замислююсь над тим, щоб кинути каву і стати ді-джеєм. Музика завжди супроводжувала мене по життю, при тому як у хороші, світлі хвилини, так і у важкі часи. Вона підтримувала мене морально.

Є найстрашніше китайське прокляття: «Щоб ти жив у часи змін!» От і я постійно живу в часи змін. Коли мені було 14, в Придністров’ї вибухнув збройний конфлікт, тому моя юність у той складний період пройшла досить напружено. А коли став старше: університет, навчання, теж якось постійно щось змінювалось, часу не було.

У другій половині дев’яностих нелегко було, мабуть, всім, можливість фінансова потратити лишню гривню, щоб зводити дівчину в кіно була не завжди. І навіть коли я почав займатися бізнесом, був період, коли доводилося вибирати: потратити 50 копійок на проїзд в маршрутці чи на покупку «Мівіни» без окропу.

І кожен раз, коли настає момент якоїсь стабільності й починаєш вірити, що ось зараз піде якийсь розвиток, настає і черговий злам: криза, щось змінюється, якийсь переїзд і все. Щоразу доводиться починати все з нуля. Ось тому в мене досі немає ні дружини ні дітей…

Ви можете слідкувати за будь-якими відповідями на цю запис через RSS 2.0. Ви можете залишити відповідь, або зробити посилання з вашого сайту.
Залишити коментар